Процак Х. Т.: “Організація самоорганізації: парадокс чи реальність?”

Процак Христина Тарасівна
Львівський національний університет імені Івана Франка
5-й курс, факультет журналістики, спеціальність – робота на радіо та телебаченні

Організація самоорганізації: парадокс чи реальність?

Сучасне демократично-інформаційне суспільство дає молодій людині усе: свободу вибору, віросповідання, свободу мислення, слова, свободу самовираження, свободу самоорганізації. Але чомусь розуміння цієї свободи часто є неадекватним чи спотвореним. Ще Шарль-Луї Монтеск’є застерігав, що «свобода» не означає вседозволеності, це право робити усе, чого не заперечує закон.

Можна лише додати – моральний закон також. Ми маємо свободу, маємо права, але не вміємо ними користуватися. Згадую випадок, про який розповідала бабуся: у радянські часи приїхав до неї дядько з Америки і привіз гостинця – ананас. Бабця поставила на стіл, подумала, що то якийсь вазон. Дядько посміявся, почистив його, порізав. Скуштувала бабуся заморського дива і… усміхнулася: «Та то ж таке на смак, як наш буряк цукровий». Отак і ми: привезли нам демократію, і робіть з нею, що хочете. А тепер ще одне нове модне віяння – самоорганізація. А хіба ж у нас такого не було? А козаки, а сільські війти? Це та ж сама самоорганізація, тільки інакше іменована. Дивує лише, де пропало бажання впливати на владу, допомагати організовувати керівний процес, де пропала громадська ініціатива? Може її згубило байдуже ставлення чиновників? Кричиш-кричиш, а тебе не чують, стукаєш, а ніхто не відчиняє. От і напрошується думка: суспільство повністю корумповане, а основне завдання владних мужів – напхати товсті гаманці, громадська думка для них – n-ного значення діло. Але причини не лише у владі. Причина у суспільстві: ми самі дозволяємо політикам робити з себе клоунів, дозволяємо обманювати, брехати, красти. Принцип «моя хата скраю» – не найкраща ментальна риса українців. Ми вміємо повставати лише тоді, коли нас доведуть до межі, а процес цього «доведення» ми щасливо просипаємо. За стільки років мали б уже зрозуміти – ніхто не допомагає безкорисливо, можемо надіятись лише на власні сили. А сили у нас є, треба лише спрямувати їх у потрібне русло, як, наприклад, громадські об’єднання, організації, спілки тощо.

Скажете: громадських організацій у нас – вдосталь, тільки не дієві. А чому? Хто заважає зробити їх дієвими? Нема фінансування? Думаю, проблема не в цьому. Проблема – у лінощах. Хочемо багато малими зусиллями. Треба вчитись не лише думати, генерувати якісні ідеї, треба вчитись заробляти на реалізацію ідей. Продати винахід (ідею) закордонному інвесторові – легко, важче – знайти у себе вдома спонсора, заохотити купити, прорекламувати, зарепрезентувати себе з кращого боку. Це і має бути одним з пріоритетних завдань громадських організацій. Вони не мають просто «існувати», а – допомагати, допомагати докричатись до влади, достукатись до ЖЕКу, до суду, до «Водоканалу».

Отже, основні проблеми громадських об’єднань, організацій сьогодні можна окреслити так:

• недієвість;
• орієнтація на вирішення власних, а не суспільних чи громадських проблем;
• фінансова залежність від певних осіб, часто – від політичних сил, а, отже, переорієнтація діяльності з громадського (культурного, наукового тощо) сектору на ідеологічно-політичний, так звана, «фінансова цензура», заангажованість у політичні процеси, у політичну боротьбу;
• неорганізованість та неспроможність вирішувати «глобальні» суспільні проблеми, вузька спеціалізація;
• обмеженість інтелектуального потенціалу, непрофесійність членів організацій;
  спрямованість на локальний та регіональний рівні співпраці, рідко – на загальнодержавний чи міжнародний;
• часто – теоретико-ідейний рівень роботи, без практичної реалізації зазначених у статуті, чи задекларованих громадськості пріоритетних напрямів роботи.

І це ще не усі недоліки наших організацій. Головна ж хиба – рабська покірність тому, хто кине копійчину.

Звичка коритися чужій волі (волі Президента, Прем’єра, лідера фракції, деспота-керівника тощо) завела суспільство в могилу. Час самому керувати своєю долею, своїм подвір’ям, своєю країною. Але самоорганізація також потребує організованості, керованості, дисциплінованості, спонтанні рішення та дії можуть ще більше зашкодити суспільству. Час гомогромадянікус!

Щоб ефективно вирішувати проблеми громадян, громадські організації, образно кажучи, мають бути всюди – вдома, на роботі, в садочку, в школі, в театрі, в громадському транспорті, в голові, в телефонах, у блокнотах кожного українця. Вони не повинні боятись говорити, полемізувати, сперечатись і, навіть, суперечити владі. Треба створити потужну систему інформування, систему зворотного зв’язку. Як? Буклети, листівки, рекламні оголошення, навіть, окрема телефонна лінія – серед екстрених номерів «101», «102» тощо, має бути і окремий номер в громадську організацію місцевого чи регіонального рівня. Мали б працювати і спеціальні кол-центри, куди б люди могли звертатися зі своїми проблемами, залишати заяви, скарги. Спеціальний веб-сайт та електронна пошта – ще один засіб зв’язку. На кожному підприємстві, установі, організації, на вокзалах, в метрополітені, просто на вулиці мали б встановлювати спеціальні електронні поштові скриньки, де громадяни могли б залишати свої звернення, пропозиції (як, наприклад, кавові автомати чи автомати поповнення рахунків).

Що ж до самої громадської організації, пропоную таку схему: національна громадська організація «Громада» з головною штаб-квартирою в Києві, обласними відділами (центрами) у обласних центрах, регіональними (у районних центрах), міськими, сільськими відділами тощо. Основний апарат організації – виборний президент (строком на 2 роки), палата громади (25 представників з кожної області по одному) та окремі відділи, що спеціалізувались би на конкретних проблемах – «Влада» (вирішували б питання співпраці влади та суспільства, були б представницьким органом народу у переговорах з владою), «Феміда» (врегульовували б проблеми громадян із судами, чи суддями), «Фінанси» (проблеми з банками, ощадними касами тощо), «Транспортна інфраструктура» (проблеми з транспортними перевізниками, з залізницею, авіа-перевізниками) тощо. У кожному з таких відділ мали б працювати фахівці своєї справи (їх могли б пропонувати самі громадяни, шляхом самовільного висунення з підтримкою ста чи більше жителів певного району (міста, села тощо), кандидатури могли б подавати і навчальні установи (виші, школи тощо), і приватні підприємства, і державні, фірми, фабрики). Може функціонувати і окремий відділ, який готував би зразки законопроектів, що відображали б думку громадян, і подавав ці проекти Верховній Раді та Президентові на можливе доопрацювання та ухвалення. «Громада» мала б бути тою проміжною ланкою, яка гарантувала б зв’язок кожного громадянина з потрібною установою. А колективні листи, звернення (від певної особи та «Громади»), безумовно, були б дієвішими.

Систему фінансування «Громади» пропоную таку:

• власні прибутки (наприклад, послуги державі щодо врегулювання проблем з громадянами (несвоєчасна оплата комунальних послуг тощо) були б платними);
• громадянські внески (або добровільно, або через систему єдиного збору, як, наприклад, сплата у Пенсійний фонд. Можна також ввести податок на «Громаду» у розмірі 1% від зарплати, пенсії, стипендії тощо, або – кожна фірма, підприємство, установа сплачує певну суму за усіх своїх робітників, пенсіонерів, студентів, учнів);
• спонсорські, меценатські внески. При цьому держава зобов’язана зменшити юридичній особі-спонсорові (меценатові) розмір податків відповідно до розміру внеску (пожертви).

Наскільки дієвою та ефективною була б така організація – не знаю навіть я. Але одне я знаю точно – ситуація критична, якщо ми зараз нічого не змінимо у країні, у суспільстві, у себе на роботі, вдома – ми знову проспимо свій шанс. Бо саме криза, відчай, безвихідь можуть сколихнути суспільство, змусити задуматись і від абстрактного теоретизування перейти до конкретний дій. Ми переконалися – влада змінює лише своє лице, суть її діяльності – однакова. І якщо ми не згуртуємося, не дисциплінуємось, не об’єднаємо власні сили під своїм же керівництвом – змін не буде. Ми переконалися, що ні президентський, ні парламентський, ні мішаний державний устрій не спроможний забезпечити нам справжню демократію, якої прагнемо усі. Чому ж тоді не дати народові самому вирішувати свою долю? Можливо, не у всіх питаннях, але хоча б частково. Організація громадян (як би ми її не назвали) має спробувати свої сили. Чи виправдає наші сподівання громадянське суспільство – питання часу. Однак, не дати йому можливості цього зробити – злочин і перед самим собою, і перед нашими прадідами, і перед дітьми.