Мартинюк С. В.: “Перші укази Президента країни громадянського суспільства “

Мартинюк Сергій Володимирович
Київський національний університет ім. Т. Шевченка
правознавство, господарське право, 5-й курс

Перші укази Президента країни громадянського суспільства

Попри всю важливість посади Президента в нашій державі, реальні важелі владного впливу тепер знаходяться у спільному «користуванні» парламенту і уряду в особі прем’єр-міністра. Тому перші укази новообраного глави держави, хай навіть разом із його обранням суспільство громадян одразу стане громадянським суспільством, аби не стати декларативними, повинні бути спрямовані на реформу політичної системи, на перегляд формату взаємовідносин між різними гілками державної влади та на визначення нового місця самого суспільства не лише у процесі формування такої влади, а й у безпосередній її реалізації.

Однак і тут не все так просто. Більшість указів Президента України, згідно положень чинного нині Основного Закону, не мають характеру законодавчих актів в тому сенсі, в якому вони могли б реально вплинути на реформування тих сфер суспільних відносин, від способу організації яких залежить і організація самого суспільства. Тому першим і єдино можливим кроком нового президента має стати Указ про призначення дострокових виборів Верховної Ради України (1). Звісно, для цього потрібні законні підстави, перелік яких є вичерпним і також встановлений Конституцією України, однак, враховуючи хронічну недієздатність українського парламенту та його повну неспроможність виконувати відведену Основним Законом функцію вищого органу влади в країні, принаймні одна з необхідних підстав неодмінно знайдеться.

Для чого це потрібно? Не тільки і не стільки для того, аби новообраний президент зміг закріпити свій мандат представницьким мандатом лояльних йому парламентарів. Переконаний, всі сьогодні погодяться з тим, що нагальна необхідність проведення нової і повноцінної конституційної реформи вже встигла стати відвертою очевидністю. А єдиним реальним шляхом проведення такої реформи є конституційний референдум. Безумовно, критики такої ідеї можуть об’єктивно зауважити, що для проведення референдуму можна обійтися і зовсім без Верховної Ради. Зрештою, Конституцією України закріплене право народу ініціювати референдум і право Президента його призначати за цією ініціативою. Більше того, Конституційний Суд свого часу визнав, що прийняття Основного Закону 1996 року парламентом було одноразовим юридичним фактом, який не позбавляє установчої влади, тобто влади визначати і змінювати конституційний устрій держави, єдиного її носія, тобто народ. Однак зібрати таку ініціативу, і що важливіше, оформити її належним чином, навряд чи вдасться в умовах відсутності необхідної для цього законодавчої бази, а всі важелі на вирішення цієї проблеми знову ж таки знаходяться у руках парламенту.

Відтак, другим кроком нового Президента має стати його проект закону про референдум (2), що має бути поданий до обраного на чергових позачергових виборах парламенту і схвалений останнім в першочерговому порядку. Після цього глава держави може сміливо подавати свій власний проект нової української Конституції (3) на розгляд Верховної Ради, а після прийняття його нею, і на розгляд громадян України (4) для затвердження всенародним волевиявленням.

Що далі? Нові призначення (5,6) на посади Міністра оборони і Міністра закордонних справ України. Президент України, відповідно до Конституції, керує зовнішньополітичною діяльністю нашої держави, а також виступає гарантом суверенітету і територіальної цілісності України. Виконувати ці обов’язки, не маючи в уряді власних людей, які до того ж будуть професіоналами у відповідних сферах, видається абсолютно неможливим. Реформа армії, так само і справа підтримання і підвищення авторитету й іміджу держави закордоном є провідними факторами, що визначатимуть місце України в сучасному світі. Чи зможе вона протистояти агресивній економічній та інформаційній політиці своїх найближчих партнерів, знову стати як мінімум двадцятою економікою світу, з тим, аби брати безпосередню участь у вирішенні міжнародних проблем в колі рівних, залучати нові інвестиції та відігравати роль арбітра у різних міждержавних конфліктах залежить виключно від того, наскільки військовий і дипломатичний корпус України зможуть представляти і відстоювати наші інтереси як усередині країни, так і поза її межами.

Наступним кроком президента має стати реформа суду (7). Основною одиницею громадянського суспільства є вільні й рівні громадяни. Однак свобода і рівність – це аж ніяк не абстрактні цінності, а речі цілком конкретні. Свобода полягає у гарантованому праві та можливості кожного жити відповідно до власних поглядів і переконань, і ці погляди та переконання вільно поширювати та виявляти, при цьому не порушуючи прав інших людей. Рівність же в сучасних умовах – це не тільки повна відсутність дискримінації за будь-якою ознакою, це передусім рівність перед законом. А з-поміж усіх можливих важелів забезпечення і гарантування такої рівності найкращим інструментом є справедливий суд і доступне правосуддя, яке не визнає ніяких інших аргументів, окрім тверджень букви закону, незалежно від того, наскільки незручними і неприємними вони комусь можуть здатися. І саме від президента залежить, наскільки якісно оновленим стане суддівський корпус, і наскільки неупередженим він буде стосовно до застосування закону щодо будь-кого в нашій державі. І тільки демонструючи ці цінності на своєму власному прикладі, новий президент зможе домогтися того самого і від своїх громадян.

Економічною підвалиною громадянського суспільства, а відтак, його основною матеріальною умовою, є непорушність права приватної власності та приватна економічна ініціатива. У гарантуванні непорушності власності знову ж таки одна з провідних ролей належить суду, але не тільки. Жорсткий контроль за недопущенням корупції в державних органах на всіх рівнях організації влади є ключовим фактором стабільного розвитку ринкової економіки і стимулювання економічної ініціативи громадян-власників.

Для того, щоб така ініціатива виникала і могла безперешкодно знаходити свій прояв у відповідних сферах господарювання, потрібна мінімізація дозвільної системи, концентрація дозвільних і фіскальних функцій і контрольних повноважень в руках одного органу влади, при цьому система оподаткування доходів громадян і бізнесу має бути такою, аби з одного боку задовольняла потреби бюджетної сфери, а з іншого боку – справедливо розподіляла та перерозподіляла податковий тягар пропорційно обсягам виробництва і розмірам капіталу, який ним володіє, звісно, на користь дрібному, малому та середньому. Для цього потрібні новий податковий кодекс (8), який гарантуватиме строкові податкові канікули для тих, хто розпочинає власну справу, бюджетне законодавство (9), яке дотуватиме сфери господарського інтересу малого і середнього бізнесу, що потребують державної підтримки і разом з тим можуть гарантувати формування із задіяних у ньому людей представників так потрібного Україні середнього класу, з членів якого тільки і можна побудувати громадянське суспільство, трудовий кодекс (10), що гарантуватиме можливість кожному працівникові захистити своє право на працю та право на отримання справедливої винагороди за неї перед роботодавцем, новий житловий кодекс (11), що забезпечить кожному мінімальне і невідчужуване житло, можливість отримати пільговий іпотечний кредит від держави чи субсидованих державою комерційних банків, та нові земельні закони (12), які дозволять кожному вільно продавати та купувати землю, бо тільки так можна уникнути корупції у цій сфері, а також контролювати це за рахунок єдиного державного земельного кадастру, який стоятиме на сторожі невідчужуваності земельної власності громадян у разі виникнення загрози такому відчуженню.

Що з переліченого вище стосується самоорганізації громадян? Якщо безпосередньо, то, мабуть, нічого. Однак для організації самоорганізації населення ніякі інші укази та ініціативи президента, окрім названих вище, непотрібні. Чому? Тому що ініціативу, яка лежить в основі цього процесу, неможливо змусити з’явитися силою. Це тривалий і стихійний процес. Його можна спрямовувати, скоординовувати, але в жодному разі не можна ним керувати. Не маючи належного рівня освіти, жоден громадянин не буде грамотним, а отже не знатиме своїх прав та не розумітиме механізму, що дозволяє йому самостійно організовувати свою життєдіяльність; не маючи достатнього рівня спеціальних знань і професійних навичок, жоден громадянин не зможе створити матеріальної бази для впровадження в життя своїх перспективних ідей та планів, в тому числі тих, які стосуються його участі у політичному житті та житті своєї громади; зрештою, не маючи економічної свободи, ніякий громадянин не володітиме в достатній мірі політичною свободою, оскільки політична свобода – це право обирати той суспільний устрій, в якому соціальне та економічне життя кожної людини буде найбільш комфортним.

Все, що повинен зробити президент для своїх громадян, якщо прагне утворити з них громадянське суспільство, це навчити їх не боятися гарантованої законом і наданої державою свободи. Зробити це можна лише за двох умов. По-перше, необхідно, аби турбота держави про інтереси громадян були не лише на словах чи папері, а захист її міг відчути на собі кожен. А по-друге, сформувати у громадян тверде переконання у тому, що голос кожного буде почуто і враховано, а для цього його треба слухати і запитувати думки громадян з приводу будь-яких необхідних змін і реформ, що торкаються їх прав та сфери особистих інтересів, кожного разу, коли у таких змінах і реформах виникає очевидна потреба. Якщо цих двох умов вдасться досягти одночасно, українське суспільство стане громадянським не в силу бажання влади чи намірів окремих можновладців, а в силу об’єктивних процесів, що відбуватимуться у самому суспільстві, формуючи для наступного покоління молодих українців стабільний фундамент для реалізації власного потенціалу і міцні підвалини для особистого розвитку кожного.