Гаріна О. Є.: “Пріоритети дій Президента в перший рік повноважень”

Гаріна Олеся Євгенівна

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

Правознавство, 4-й курс

Пріоритети дій Президента в перший рік повноважень

Однією з характерних ознак вітчизняного політикуму є те, що дуже часто окремі політичні сили чи сталі політичні лідери знають дуже добре, як виграти вибори, бо підходять до цього професійно, залучають всі можливі засоби і методи, самі вигадують досить оригінальні ідеї, а от що робити далі, коли вибори виграно, кредит довіри народу отримано і начебто тепер залишається лише уперто слідувати протореним шляхом владних кабінетів, вони й гадки не мають. Коріння проблеми криється не тільки в тому, що мотивом більшості політиків у їх переможній ході до влади є сама влада і не більше, а й також у тому, що вони наївно переконують себе, що головне – це здобути мандат, отримати бажану посаду, а як діяти, коли бажане вже маєш, тобі розкажуть мудрі порадники, які тільки того й чекають, як передати безцінний досвід своїх колишніх начальників їх не менш компетентним наступникам.

Однак, це далеко не так. По-перше, покладатися лише на чужий досвід чи брати собі за зразок зарубіжний спосіб поведінки нерозумно і недалекоглядно. По-друге, кожен, хто слугує державним інтересам і, тим паче, глава держави залишається публічною особою, до того ж відповідальною за все, що відбувається в довіреній йому країні, двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень. У президента немає вихідних, відпусток чи «обідніх перерв». Незалежно від того, чим він в даний момент займається і де фізично знаходиться, всі його думки і рішення мають бути спрямовані виключно на користь служінню на благо свого народу, і суспільство має бути впевненим у тому, що в разі чого завжди є та людина, яка знає про все, що відбувається в країні, невпинно контролює процес і рішуче діє в разі нагальної потреби.

Саме такого глави держави і потребує сьогодні наша країна. Людини, яка має чіткий план дій і за будь-яких обставин готова цей план впроваджувати у життя. І все, що такій людині потрібно для успіху, це належна підтримка з боку громадян і співвітчизників. Часто керівники держави жаліються на те, що змушені вдаватися до так званих непопулярних рішень, яких вимагають злободенні реалії, і які позбавляють тих, хто їх приймає, народної любові й схвалення громади. Але насправді якщо пріоритети глави держави визначені чітко, озвучені відкрито, і їм неухильно відповідають усі його рішення і вчинки, ніяке суспільство не відмовить йому у черговому кредиті народної довіри.

Отже, пріоритети… Саме їх присутність є визначальним фактором ефективної роботи будь-якого керівника, і тим паче, керівника держави. Якими ці пріоритети можуть бути сьогодні? Вочевидь, такими, що відповідають нагальним проблемам, що існують у країні, і які потребують негайного вирішення. Але перш ніж визначити ці пріоритети, дуже важливо пам’ятати одну річ, – пріоритети це основа будь-якої політики, яку називають послідовною, тому їх система має сенс лише тоді, коли завдання, визначені як пріоритетні, реалізуються почергово в точному, а не довільному, порядку, і де невирішення чи несвоєчасна увага до першочергового завдання автоматично руйнує рештки системи.
Тепер про самі завдання, що їх новообраний Президент нашої держави повинен зреалізувати щонайперше.

Якщо глава держави прагне розв’язати основні політичні питання, що стоять на порядку денному вітчизняного соціуму, він може піти лише двома шляхами. Перший полягає у невідкладній інституційній реформі. Оскільки абсолютна більшість важелів впливу на політику, економіку, соціальну сферу, культуру, інфраструктуру, нормативне регулювання тощо зосереджені в руках центральних органів влади, саме реформа владних інституцій здатна забезпечити умови, в яких в подальшому вирішуватимуться всі інші проблеми. І таку реформу так чи інакше треба буде провести.

Перерозподілити повноваження і спрямувати їх частину на місця для балансу сил в центрі та між ним і регіонами. Однак враховуючи вельми значну складність політичної ситуації, навряд чи вдасться швидко і безболісно організувати цей процес. А більше часу країна не може собі дозволити на нього, адже поки політичні суперечки тривають, життя не стоїть на місці і вже зараз вимагає актуалізованих і прогнозованих дій убік прогресу. Тому існує інший шлях, про який сьогодні досить мало говорять, однак який потенційно здатний спростити проблему. Інституційна реформа повинна торкнутися не балансу сил в самій владі, а його повного дисбалансу у відносинах влади з громадянами. Якщо дозволити суспільству самостійно проводити частину суспільно значущих трансакцій на користь власних інтересів і дати йому універсальний регулятор відносин, що у зв’язку з цим виникнуть, перспективи такої реформи в нинішніх умовах суттєво зростають.

Що конкретно можна зробити? Наприклад, досить поширеною західною практикою стали системи так званих саморегулівних організацій в різних сферах життєдіяльності суспільства. В Україні також діють такі організації, щоправда поки що переважно на фондовому і фінансових ринках, в галузі оціночної діяльності та частково в сфері ЗМІ. Однак чому не створити такі професійні об’єднання учасників ринку в інших сферах господарювання, які вимагають специфічної структурної організації?!

Це актуально для такої важливої сфери як містобудування, і зокрема, житлобудування, де ліцензійний контроль слабкий і дуже сильно піддається нівелюванню з боку вагомих гравців ринку. Окрім того, переведення на режим саморегуляції надзвичайно сприятливо вплине на ефективність житлово-комунальних підприємств різного штибу, оскільки ця сфера в Україні так і не змогла знайти в особі держави та муніципальної влади ефективного менеджера.

До кола складових соціальної саморегуляції можна віднести також процеси соціальної мобільності, соціально-демографічні відносини, пов’язані з відтворенням населення, ринок праці, що формується на основі попиту й пропозиції робочої сили, процеси, пов’язані із створенням умов для соціального самозахисту людини, самозайнятості населення, саморегулювання структурних елементів соціального, в тому числі медичного (через медичні каси) і пенсійного (через приватні пенсійні фонди) страхування тощо. Об’єктивна соціальна саморегуляція формує умови для різноманітних форм самореалізації суспільства і людини як основної функціональної і структурної одиниці такого суспільства. Відповідно саме в названих вище сферах повинні бути проведені структурні реформи, які максимально спростять доступ суспільства до самостійної організації відносин його членів у них. І це має бути одним з першочергових пріоритетів влади в особі нового Президента.

Однак не варто забувати, що держава як соціальний інститут також є продуктом саморегуляції. Тому повністю відкидати її роль у процесах суспільної комунікації не можна. Доречно лише нагадати про ту важливу роль, яку відіграє (чи, принаймні, має відігравати) держава, коригуючи «провали» вільного ринку та забезпечуючи соціальну відповідальність бізнесу (часто примушуючи його до цього).

Ринковий механізм, який діє самостійно, залишає великій кількості людей дуже мало ресурсів для виживання, особливо в наших умовах. Саме тому державне регулювання економічних процесів (а саме вони лежать в основі процесів взаємодії всередині громадянського суспільства) необхідне, хоча й повинно обмежуватися лише забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів та екологічної безпеки суспільства і держави.

Практика зарубіжних країн і світова фінансова криза вже встигли переконливо довести доцільність та необхідність добиватися у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання із соціальною саморегуляцією. Це призводить до формування такого явища як соціальне партнерство, а саме воно має сили поєднати зусилля усіх учасників владно-суспільного діалогу у досягненні держави загального благоденства.

Ще Аристотель говорив, що успіх тієї чи іншої справи завжди і повсюди залежить від дотримання двох умов: правильного встановлення кінцевої мети та відшукання відповідних засобів, які ведуть до цієї мети. Кінцева мета відома, а при пошуку засобів не варто забувати про найважливіший – людський ресурс, бо він виступає водночас і суб’єктом, і об’єктом соціальної взаємодії в рамках суспільства, що зветься громадянським. А свідомість нашого суспільства є пасивно-інертною і орієнтованою на соціальний конформізм. Тому подоланню цих негативних явищ новий Президент має приділити значну частку своєї уваги. І зробити це можна лише належним вихованням молодого покоління в дусі пропагування самостійності та вільної підприємницької ініціативи, а також прищепленням різним верствам населення духу солідарності, бо без неї не може бути ні командної гри, ні колективного захисту в цій грі на ігровому полі соціальних взаємин.

В часи панування інформаційної ери найбільшим стихійним суспільним саморегулятором виступає мережа Інтернет і глобальне цифрове середовище. Воно відкрите для розвитку комерції, приватного спілкування, контакту влади і суспільства, бізнесу і влади, бізнесу і соціуму, влади і громадян. Впровадження в життя концепції електронного урядування в нашій країні дозволить не лише вивести її економіку на якісно новий рівень, але й рівень організації суспільних відносин всередині держави зробити достатньо відкритим і прозорим для того, аби можна було говорити про мобільність функціонування державного механізму і здатність суспільства самостійно себе організовувати. І необхідність виконання цього важливого завдання в якості пріоритету у плані дій майбутнього Президента зробить справу побудови громадянського суспільства на теренах України більш реальною і значно більш ефективною.