Щодо ідеології новостворюваного Громадянського Руху.
ПРОПОНУЮ розробити та взяти за основу Руху новітню ідеологію – ліберально-консервативну, суть якої полягає у почерговому застосуванні ліберальних принципів («соціальний лібералізм») та консервативних(«неоконсерватизм») – у залежності від стану соціально-економічного, політичного та громадянського розвитку суспільства в Україні у той чи інший період часу.
ОБҐРУНТУВАННЯ:
1. Політична реальність свідчить, що часи «чистих» ідеологій вже минули. Класичні ідеології багато в чому вичерпали свій мобілізаційний і світоглядний ресурс, що призводить до стирання чітких меж між ними. В нинішньому багатополюсному світі відбувається взаємопроникнення різних ідеологій, а тому формування синтетичних утворень є лиш питанням часу.
2. На сьогодні мені близькі у політичному аспекті як лібералізм, так і консерватизм, а саме такі їх напрямки:
- соціальний лібералізм (займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом; визнає необхідність обмеженого втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей), не плутати з неолібералізмом;
- неоконсерватизм (близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин; визнає необхідність обмеженого державного втручання в економіку, підвищення ролі ринкових механізмів, прийняття державою на себе низки соціальних функцій), не плутати з традиціоналізмом чи лібертаризмом.
3. Щодо лібералізму, то особисто я до нього прийшов через вивчення історії України, в т.ч. політичної. Як відомо основоположником політичної науки у нашій країні є Драгоманов М.П. (1841-1895). Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції. Особливе місце в ідеях український лібералів посідало питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Лібералізм же Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірив, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні/формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків. Організація влади будується за принципом «знизу догори», де всі інститути – самоврядні та діють за схемою: «громадянин - громада - волость - повіт - область – держава» (лише державні органи не є самоврядними). Впевнений, що історичні напрацювання лібералізму в Україні варті подальшого використання.
Підтверджую, що на сьогодні соціальний лібералізм мені є ближчим за інші суспільно-політико-економічні ідеології. Особливо мене приваблює така його течія як «лівий» неолібералізм («ордолібералізм» або «фрайбурзька школа» - В. Ойкен, Л.Ерхард та ін.). Звичайно, це не означає, що нам в Україні потрібно в усьому наслідувати досвід ФРН. Універсальними, і то до певної міри, є лиш головні елементи конструкції, а все інше визначається соціальними, політичними, економічними, національними, історичними, природними, психологічними та іншими особливостями країни. Але те, що спочатку варто навести елементарний порядок, це – факт. Проблема в іншому, а саме: разом з ким, що і яким чином робити.
4. Політика консерваторів передбачає, крім усього іншого, скорочення соціальних витрат. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Сучасний консерватизм, з його прихильністю до сильної влади й держави, є доволі привабливим, особливо для країн, що переходять від тоталітаризму до демократії (а значить і для сучасної України). Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що ґрунтується на принципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам. В основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим - на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До них належать (1) приватна власність як гарант особистої свободи, (2) наявність соціального розшарування на класи і верстви, (3) провідна роль аристократії в державному управлінні. У теоретичному плані неоконсерватизм є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.
У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію "політичного реалізму". Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності. Міжнародні відносини обов'язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших. Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу. Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни. Економічна програма виходить з концепції "економіки пропозицій", згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконсерватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.
5. Таким чином, на даному етапі розвитку України більш ефективною ідеологією Руху доцільно вважати неоконсерватизм. У той же час, на стадії стабільного зростання економічних показників країни варто перейти до принципів соціального лібералізму. І так далі – циклічно чергувати. Ефект синергії при цьому буде, на мою думку, вельми значним як в економічному, так і в соціальному, політичному чи в іншому аспекті розвитку нашого суспільства.
«Там, де не працює невидима рука ринку, спрацьовує залізний кулак», - сказав всесвітньовідомий вчений із США Барт Коско («Whenever the invisible hand isn't operating the iron fist is», Bart Kosko), на розробках якого базується більшість сучасних систем динамічного моделювання у сфері політики, бізнесу та фінансів (напр. див.: http://www.m-economy.ru/art.php3?artid=21441, http://bigfx.ru/publ/8-1-0-118, http://www.dengi-info.com/archive/article.php?aid=442).
P.S.: Прошу вибачення за такий довгий текст! Однак тема – дуже серйозна. Приємно вражений, що серед українських політиків з'явився перший, який усвідомив, що створення громадянського суспільства (на основі економічного розвитку (стабільного, сталого, стійкого) та загальнолюдської моралі/моральності) є для України пріоритетом №1. Більше того, робить КОНКРЕТНІ кроки на цьому шляху. Успіхів!